Як ви пам’ятаєте БФ “Мрію жити” відкрив соціальний проєкт “Незламні діти України з інвалідністю”.
Сьогодні ми хочемо поділитися з вами історією матері відважного українця – Чорний Артем.
” Я мама маленького синочка із інвалідністю, та дружина військового чоловіка, якій служить ЗСУ.
Ми як звичайнісінька Українська сім`я, яка проживає в місті Києві, жили собі і не кого не чіпали, будували свої плани на майбутнє, та мріяли про одужання нашого сина ! Жили свойм вільним щасливим та спокійним життям, поки не настала ця ніч, ця сташна ніч, яка поділила наше життя на “до” та “після”.
Я пам`ятаю як вночі мене розбудив чоловік, зі словами – війна почалась, я не могла в це повірити, я не могла подумати що це буде зі мною, моєю сім`єю та нашою країною! Чоловік зібрав сумку та поїхав на службу, я залишилась одна в квартирі із сином – розгублена, сумна, та досі не могла повірити у все що відбувається навколо! Коли я спустилась в магазин за молоком, біля магазина було багато людей, і ця черга нагнітала на мене паніку іще більше і більше! День для нас минув дуже швидко, та настав вечір. І тут мене охопив страх коли я почула біля дому звуки автоматів, та вибухи ракет. Тобі я зрозуміла треба тікати кудись, куди – не будь аби уберегти найцінніше що в мене є, мою дитину, але було найголовніше питання – куди?
Почала шукати якусь інформацію, та зрозуміла що мені потрібно на вокзал, з дому я не могла виїхати, тому що нічім, ні таксі, ні транспорт жоден не їздив ! Ми із сином прожили 4 дні в коридорі, бо у нашому будинку не було укриття. Всі дні які ми були із сином в дома, я завжди писала пости в інтернеті що потрібно вивезти мене із дитиною до вокзалу в надії що хтось допоможе, навіть ходила до поліцій просила, але мені сказали що всі мости перекриті та ви не попадете на правий берег Києва. Мені в це було дуже важко повірити в те що немає ніякого виходу, немає підтримки та допомоги, і морально було дуже важко, так як я залишилася одна вдома з 4-ри річною дитиною! І через деякий час чужі люди, мені написали що зможуть завести мене із дитиною до вокзалу я не могла повірити що нарешті цей жах, ці дні в коридорі, ці безсонні ночі закінчені і я зможу вберегти дитину від цього постійного страху.
З горем пополам ми потрапили на вокзал. Коли ми зайшли туди, я тільки бачила натовп людей, всі сиділи зі страхом в очах та не розумінням що буде далі. Вирішила не виїзжати з України, сиділи на вокзалі чекали потяг до Івано Франківська! Я сама із маленькою дитиною, яка їсти тільки все перебите, прожила на вокзалі два дні, в поїзд фізично не можно було потрапити, натовп людей, їм було байдуже на мене та мою дитину з інвалідністю, кожен переживав за себе та свою долю, і я їх розумію, адже я була там з тієї ж причини!
Проживши два дні на вокзалі, ми чудом попали на поїзд, в купе їхала 9 жінок і в кожної було по одній або дві дитини та всі забули про комфорт та зручність, адже головна мета кожної жінки була безпека, безпека для тієї малечі яка сиділа в неї на руках та нічого не розуміла, і то був великий плюс, адже тягар цієї муки був занадто сильний та болючий для неї! Всі дні які я була з Артемом на вокзалі і вдома я взагалі не спала, я не могла дозволити собі таку розкіш як сон, мій організм був дуже виснажений, до Івано-Франківська ми їхали 19 годин і всі ці 19 годин моя дитина спала у мене на руках, оніміли руки, ноги, спину я просто не відчувала, але розуміла що просто немаю права здаватися, і всі ці 9 жінок також це розуміли.
В Івано-Франківську нас зустріла чудова сім’я, ми у них прожили місяць, цілий місяць наповнений тишею та добротою, але одне залишалося незмінним – це біль від відчуття що ти не вдома, що рідної сім`ї немає поруч, а значить і тебе. Ми витримали місяць і вирішили повертатися до дому у свій дім в рідний Київ. Повернулись в Київ коли чоловіка почали відпускати додому на 6 год в тиждень ! По при всі негаразди, хотілось побачити чоловіка своїми очима, та обійняти і сказати дякую за Київ, що не здались, що боронили та охороняли!
Ми не здамося ніколи, дуже велику ціну наші браття заплати, щоб здаватися, ми не маємо на це права! Віримо в ЗСУ і ППО! Все буде Україна!
Наша історія буде продовжуватись, обов`язково. І колись я обов`язково буду розповідати Артему сидячі на узбережжі моря в Криму про те як тато мужньо захищав країну, про тата – Героя, та про всіх інших героїв які відстояли нашу рідну землю, нашу Україну! “
