Як ви пам’ятаєте БФ “Мрію жити” відкрив соціальний проєкт “Незламні діти України з інвалідністю”.
Сьогодні ми хочемо поділитися з вами історією матері відважного українця – Іншакова Івана.
” Звичайна українська сім’я мама, папа і двоє синів молодший з яких має інвалідність.Папа працює, а мама постійно з дітьми, але все змінила війна. Ще 23 лютого мій особливий хлопчик з самого ранку сказав фразу. Завтра почнеться війна як і та совецка в 4-ри ночі нас бомбитимуть. Ми посміялись що він передививсь телевізор та син проплакав ввесь день і не ліг спати доки я не склала рюкзачок з речами.
А о 4,10 я прокинулась від звуків вибухів і зрозуміла син правий. Одразу дзвінок чоловіку він працював в Києві і фраза ВІЙНА.
Чоловік поїхав здати робочу машину та не доїхав там був приліт, хотів повертатись та машина була заблокована аварією і виїзду не було. Начальник дозволив забрати машину і їхати за сім’ю та чоловік зміг виїхати лише 25-го зранку забравши в машину інших людей з села хто застряг в Києві. Ніч з 24 на 25 була найдовша в моєму житті злякані діти і шум танків за вікном.Тоді я вперше почула звук, як ідуть колони.
Я не спала, а о 4-тій знову все здригнулось вони знову били по цілі яка недалеко нашого села.Я вмила, вділа дітей і попросила їх бути біля мене і стала варити сип, щоб вони поїли гарячого, бо невідомо як далі, а тоді відкрила занавіску на вікні.
Ви бачили як стріляють гради? Я тоді побачила вперше. Вхопила молодшого і закричала в погріб старший все зрозумів сам і побіг за нами. Я за руки опустила старшого і дала йому малого та попросила їх сидіти тихо, а сама намагалась зрозуміти що відбувається. Набрала чоловіка, а він сказав збирати речі, бо по трасі наші і пушки розвернуті на село, готові до оборони. Що я збирала не знаю та здзвонилась зі знайомою на ту сторону райцентру що ми заїдемо до них, а далі може разом. До них ми не доїхали перед нами зірвали міст та і добре, бо вони попали на місяць в окупацію, назад не змогли повернутись на трасі бої переночували в родичів знайомої.
На ранок вирішили повертатись, бо вже заговорили що там далі цивільних розстелюють. Їхали назад дуже страшно коли звичайний заїзд в твоє село поле бою. Так ми повернулись і пробули вдома місяць.
За цей час в село була скинута авіа бомба і касетні подарунки, та і з дрона кинули були постраждалі. Щоб якось відволіктись допомагали військовим всім що могли одяг, гігієна пекли їм пиріжки. Пам’ятаю як вперше на скутері їхала між танками ступор, страх, а тоді наче так і потрібно. Важко було, бо не було ліків, а в мене старший п’є спеціальні ліки для печінки, молодший став не ходити і жалітись що погано бачить.
Порадившись з військовими вирішили виїжати, бо с кожним днем вибухів ставало більше і ближче. Їхали теж не просто ми дізнались як збивають в повітрі побачили як виглядають ракети які запускають вночі щоб освітити і побачити що летить.Далі 140 і колона летіла щоб пройти небезпечний участок . Що я пам’ятаю і ніколи не забуду як на швидкості 140 я перелазила з переднього сидіння на заднє посадила собі на руки двох дітей і готова була в випадку небеспеки пригать.
Ми проїхали і все було добре та потім наша машина поламалась серед ночі дякуючі нашій солідарності особливих мам одна мама іншій і ми знайшли де зупинитись. А ви б впустили в час ночі 4 дорослих, 3 дітей і два коти на ночівлю чи як вийде. Нас впустили далі нам допомогли ремонтуватись і ми поїхали далі. Ми пробули на західній до червня пройшли з молодшим реабілітацію отримали підтримку і допомогу не байдужих людей.Нам пощастило наш регіон відбили і ми повернулись. Та діти бояться і досі всього та що діти ми усі дьоргаємось навіть від впавшої ложки.
Війна з росією це шрам якій не розсмокчеться, бо він вріс в коріння і просте в наших дітях. Ми ніколи не забудемо і не пробачимо…”
