Друзі!
Як ви пам’ятаєте БФ “Мрію жити” відкрив соціальний проєкт “Незламні діти України з інвалідністю”.
Сьогодні ми хочемо поділитися з вами історією матері відважного українця – Марченко Марка.
” Ми звичайна сім’я: мама, тато і 3 сини, наймолодший син має тяжку форму інвалідності ДЦП, підгрупа А.
До 24 лютого 2022 жили спокійним життям, возили дитину на реабілітації, але ранок 24 лютого змінив все життя. Прокинувшись зранку, хотіла будити дітей у школу, та чоловік зупинив словами “Яка школа, ніхто ні куди не йде – почалась війна”. Чоловік одразу поїхав на заправку, простояв у черзі майже 5 годин, але йому вдалося заправити машину.
Я вийшла в банкомат і не повірила своїм очам по місту їхала військова техніка, черга в банкомат була, м’яко кажучи, великою. Зібравши необхідні речі ми разом з дітьми та моїм татом поїхали до свекра, у інший район міста – подалі від дому, т.к у нашому районі не далеко від дому знаходиться підприємство, яке ймовірно що будуть бомбити. У свекра ми пересиділи добу, наче все спокійно і повернулися додому. Але пройшло трохи часу і 14 березня все-таки літак скинув на те підприємство 25 бомб, у цей час всі були вдома і нічого не передвіщало біди, але цей гул літака і вибухи на завжди залишилися в моїй пам’яті.
Як ми бігли до бомбосховища з дітьми та малим Марком на руках не передати словами. Але після цього знову все стихло. Стало дуже тяжко з продуктами харчування, в магазинах були пусті полиці, А якщо десь підвозили, то черги були неймовірні, це продовжувалось більше 2 місяців. На квітень у нас була запланована реабілітація у м.Київ, але ми на неї не попали, т.як доїхати було не можливо, не було мостів. Моя мама живе в сусідній області, так ось я її не бачила більше пів року. Влітку ми відновили наші відвідування реабілітації слава богу. Але ось знову прильоти на теж саме підприємство і знову ми вдома, на цей раз звук вибуху був сильніший ніж пів року тому, повилітали шибки у під’їзді.
Через 3 години знов вибух, це просто жах, який страх ми пережили. Діти не знали куди бігти, старший підхопив малого на руки і всі сховалися в коридор, між двома стінами. Ми проживаємо близько біля кордону, тому ми постійно у небезпеці. Війна забрала у моїх дітей належне навчання, лікування.
Через війну чоловік залишився без роботи, до війни ми могли самі забезпечити лікування дитини, але зараз доводиться просити допомоги у небайдужих людей.
Ніколи не забудемо і не пробачимо!!! “
