Друзі!
Як ви пам’ятаєте БФ “Мрію жити” відкрив соціальний проєкт “Незламні діти України з інвалідністю”. Сьогодні ми хочемо поділитися з вами історією матері відважного українця – Єрмольєвої Анастасії.
“Ми з України, наша сім’я народилась та проживає в Києві. Звичайна українська родина мама, тато і двоє донечок, старша донька має інвалідність. Тато працює, мама займається з дітками. Молодша донька ходить до дитячого садочка, старша відвідує реабілітаційний центр. Живемо, працюємо, займаємось, мріємо, досягаємо чогось нового, насолоджуємось життям.
І ось… Ранок, 5:00 ранку, час коли життя поділилась на «до»і «після». Я пам’ятаю цей жах, ці перші вибухи, Ці перші хвилини, ці перші думки. Я розбудила чоловіка і сказала : ти чув…почалося…війна… Через хвилин 10 почали телефонувати рідні, друзі, знайомі. Думки: що робити, куди їхати що брати з собою, наскільки це все, чи повернемось назад, чи буде куди повертатись???
Зібравшись ми виїжджаємо в село, Чернігівську область. Їхавши по дорозі бачимо перед нами горить Воїнська частина… Палає 4 поверхи… Це було попадання ракети. Сум… Страх… Тривога… Сльози… Думки… Ну як так, як росія… країна сусід змогла так жорстоко, без жалісно розпочати війну… На місці нас вже чекали рідні. Ми сподівались що нарешті буде тихо та спокійно. Але кожного дня звуки вибухів все ставали ближче, все гучніше. Ми зовсім перестали спати, стіни здригалися від вибухів, і те що нам здавалось безпечним місцем, виявилось не так. Над головою пролітали ракети, бачили Зарево на небі від «руского мира», Ховались в погребі і вдень, і вночі.
І тут найжахливіша новина за ці дні, що в сусіднє село заїхали 100 танків орків. І знову страх… Тривога… Куди… дорога…небезпека, всюди ті трикляті орки. Але зібравшись думками, речами та силами, ми наважились їхати далі, безпека дітей понад усе. Дорога була тяжка ! Ми навіть не знали куди їхати, через яку область, якою дорогою, бо вони обстрілювали машини, заміновували траси, летіли ракети. Їхали просто в невідомість, телефонували друзям, Знайомим, чи могли б хтось прихистити нас, можливо дати хоть якесь житло. Ці декілька днів… Навіть боюся писати на аркуші паперу. Подолавши 1000 кілометрів, нам відгукнулись і дали стареньку хатинку в якій дуже довго ніхто не проживав. Ми цьому дуже сильно зраділи, нарешті ми будемо в тиші та виспимось. Це була Тернопільська область. Ми пробули там 2 місяці, познайомилися з сусідами, вони завжди намагалися нам допомогти хто чим міг, навіть пекли хліб і приносили. Молодша донька найшла собі друзів. Там проживають дуже добрі та щирі люди, які завжди прийдуть на допомогу.
Я пишаюсь тим, що я Українка. Що в нас такий сміливий, відважний, добрий народ. За цей час в Київ почали потроху повертатися люди, і ми також прийняли рішення повернутись додому. Та діти бояться і досі, і досі ми всі здригаємось від повітряних тривог, від усього того жахливого, що відбувається.
Війна з росією назавжди залишиться раною, яка кровоточить в наших серцях, думках, в нашій душі.
Моя рідна Україна, я знаю, ти вистоїш, тебе не зламати! І ми обов’язково переможемо! Їм ніколи не бачити Київ, і ніколи їхня грязна душа та тіло не стануть на жоден сантиметр нашої країни. І ми обов’язково розкажемо своїм дітям, та внукам, яка підла, безжалісна, з холодним серцем країна — сусід, країна — агресор, країна в якій нема нічого святого, нічого людського.
А нас не зламати, бо ми Українці, сильні духом, сміливі серцем!
Віримо в наше ЗСУ! Віримо в ППО!Віримо в Україну! Віримо в народ! І ми обов’язково переможемо!”